Пауль Маар

(Нар. 1937 р.)

Популярний німецький дитячий письменник, драматург, ілюстратор.

Пауль Маар народився в 1937 р. в м. Швайнфурті (Німеччина). Хлопець рано залишився без матері й виховувався в родині дідуся. З дитинства любив читати та малювати улюб -лених персонажів. Після закінчення гімназії вступив до Державної академії мистецтв. Пізніше працював учителем малювання. З 1976 р. повністю присвятив себе письменницькій творчості.

Книжками П. Маара захоплюються як діти, так і дорослі. Кумедні ситуації, у які потрапляють його герої та героїні, їхні пригоди, радість і довіра у творах роблять їх цікавими. Автор переконує, що дружня підтримка може впоратися з будь - якою бідою, урятувати від негараздів.

Перша книжка П. Маара «Собака з татуюванням» вийшла друком у 1967 р. Він написав її для своїх дітей.

Найвідоміші книжки письменника — це серія казкових повістей про Суботика — руденького чоловічка з п’ятачком, який приносить повний безлад у життя пана Пляшкера.

Першу книжку про Суботика — «Що не день, то субота» — було надруковано в 1973 р. Другу — «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу» — у 1980 р. Усього П. Маар написав шість книжок про Суботика.

Одним із головних героїв цих творів є пан Пляшкер. Його тихе, розмірене життя змінюється з появою дивовижної маленької істоти із цупкою рудою шерстю, у якої замість носа — хоботець, а обличчя — усе в синіх цятках, за допо могою яких можна здійснювати бажання. Адже Суботик заявив пану Пляшкеру: «Ти мій тато!» Чоловік був приго -ломшений таким зізнанням, але потім зрозумів, що ця зустріч —найкраще, що могло з ним статися, тому що щастя, на думку автора, це передусім любов і підтримка рід них людей.

Пан Пляшкер чекає на повернення несподіваного фантас -тичного сина кожної суботи, адже той з’являється тільки в цей день: дає поради, допомагає, а потім знову раптово зни -кає. У повісті «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу», яку ми вам пропонуємо прочита -ти, Суботик дарує пану Пляшкеру незвичайну машину, яка здійснює всі бажання. Чоловік був у захваті від подарунка. Але чи став він від того щасливішим? Яким було останнє бажання пана Пляшкера, яке виконав Суботик? Ви дізнаєтеся про це, коли прочитаєте цю повість. Сподіваємося, що незви -чайний фантастичний герой Суботик стане й вашим другом.

МАШИНА

ДЛЯ ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ, АБО СУБОТИК ПОВЕРТАЄТЬСЯ в сУБоТУ

Повість

(Скорочено)

Другий розділ

машина для здійснення бажань полюбляє точність

У неділю пана Пляшкера розбудив спів Суботика, який прикріпив до порожньої рами столу скатертину так, що вийшов гамак.

Аж тепер пан Пляшкер уперше роздивився Суботика. Той був на вигляд такий самісінький, як і тоді, коли пан Пляшкер уперше зустрів його на вулиці: хоботець, усе облич чя в синіх цятках, а спина густо вкрита цупкою рудою шерс тю. У всій своїй красі він сидів у гамачку зі скатертини й усмі -хався панові Пляшкеру.

— А де, власне, ти подів свій водолазний костюм? — запи -тав пан Пляшкер.

— Якби ж він хоч був смачний! — відповів Суботик, аж здригнувшись від огиди. — На жаль, гума надто в’язка штука. Колись мені, щоправда, трапилися гумові шлейки до штанів, ті смакували чудово! Але ж вони були старі старі й зовсім ослаблі.

— Так. Отже, водолазного костюма вже немає, — сказав пан Пляшкер. — Та гаразд, я ж знаю, що нам не потрібно йти заради нього в універмаг. Маючи в хаті Суботика, мені досить

буде лише придумувати бажання, аби щось добути! Отож я і починаю: бажаю гарний, новий, блакитним водолазним кос -тюм!

— Справді, тату? — здивувався Суботик.

Але через те, що нічого не сталося, пан Пляшкер повторив трохи вже нетерпляче:

— Хочу гарний, новий, блакитний водолазний костюм!

— Цілком вистачило б одного! — похитавши головою, мо -вив Суботик. Тієї ж таки миті в нього з обличчя зникли дві сині цятки. Зате на панові Пляшкерові поверх піжами з’яви -лися два водолазні костюми.

— А це що за дурниці? — розсердився він і мерщій роз -шморгнув замок -«блискавку» на верхньому костюмі: аж у трьох одежах йому стало занадто жарко.

— Чого — дурниці? — не зрозумів Суботик. — Не дурниці, а два нові, гарні водолазні костюми, як Ви й забажали. Ди -віться, ось навіть ціну вказано: триста дев’яносто вісім марок!

— Не хочу я ніякого водолазного костюма! — розсердився пан Пляшкер. — А двох — і поготів!

— То навіщо ж Ви їх забажали?

— Я хотів один водолазний костюм — тобі, це ж ясно, як білий день! А зовсім не два, — не вгавав пан Пляшкер, сил куючись виборсатись з обох костюмів. (...) — Тоді починаю все спочатку: хочу, щоб на Суботикові був гарненький, новий, блакит ний водолазний костюмчик!

Тільки но він це сказав, на об личчі в Суботика поменшало ще на одну синю цятку, зате він тепер гойдався в «гамачку», одягнений у водолазний костюм.

— Шик! — захоплено сказав Суботик, то розшморгуючи, то зашморгуючи «блискавку». — Завт ра в універмазі тільки свиснуть, як побачать, що бракує трьох костю мів.

Пан Пляшкер злякано втупив ся в Суботика.

І. Петеліна. Ілюстрація до повісті П. Маара «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу»

— Що - що? — скрикнув він. — Чи не хочеш ти сказати, що це костюми з універмагу?

— Ну, звідкись же вони та мають узятися, — відповів Суботик. — Хіба ж Ви не бачили етикеток із ціною? Там же вказано й назву універмагу.

— Що ж мені тепер робити із цими двома водолазними кос тюмами? — забідкався пан Пляшкер, згріб їх із підлоги й запхнув у шафу. — Уяви - но собі, як пані Моркван післязавтра прочитає в газеті, що з універмагу вкрадено водолазні костю -ми, і знайде два тут, у мене в кімнаті! Вона ж подумає, що я злодій! А як знайде ці костюми в моїй шафі, то підозрюватиме мене ще дужче, бо тоді здаватиметься, що я їх туди сховав!

— А Ви ж таки їх сховали, тату.

— Але я вже знаю, як лихові зарадити! Добре, що це мені так швидко спало на думку. Увага! Я хочу, щоб ці костюми знов опинилися там, звідки з’явилися!

Тільки но він це сказав, як у Суботика з обличчя де й діли ся три сині цятки. А слідом за ними наче вода змила три водолазні костюми: спершу один, потім другий і нарешті тре -тій — Суботиків.

— Ох, як шкода! — зойкнув Суботик і поглянув на своє голеньке черевце.

— Чого ж і твій костюмчик також зник? — обурився пан Пляшкер. — Треба ж було тобі твій залишити, щезнути мали два зайві!

— Я ж Вам уже пояснював, тату: Вам треба точніше ви словлювати свої бажання. Не кажіть: «водолазні костюми», якщо маєте на думці лише два з усіх.

Пан Пляшкер опустився на краєчок ліжка.

Виявляється, із цими бажаннями не все так просто, як він собі думав. Він хвильку подумав, а тоді сказав:

— Я хочу, щоб на Суботикові знову був цей гарненький, новенький, блакитний водолазний костюмчик! (...)

Ще одна синя цятка зникла із Суботикового обличчя, зате він тепер вдоволено гойдався у своєму «гамаку», одягнений у блакитний водолазний костюм.

Пан Пляшкер побачив, що цього разу вийшло до ладу. Тому відразу додав:

— Крім того, я хочу, щоб стілець знову став цілий. Дуже добре! А ще я хочу, щоб стільниця знову щільно вляглася на столі і...

— Тату, тату, постривайте! — загукав Суботик здушеним голосом. — Як же мені тепер вибратися звідси?!

Пан Пляшкер остовпів: його стіл стояв накритий новень -кою стільницею, але Суботик мов здимів! Пан Пляшкер нахилився й заглянув під стіл.

Суботик у своєму «гамаку» завис поміж ніжками столу так, що ледве міг поворухнутися, затиснутий стільницею.

— Ох, пробач! — сказав пан Пляшкер і мерщій додав: — Я хочу, щоб стільниця знову злетіла зі столу!

Задиханий Суботик вибрався зі свого «гамака», висмик -нув скатертину й став із нею біля столу.

— Ну, тепер кажіть бажання, тату, — озвався він.

— Хочу, щоб стільниця знову міцно вмостилася на столі, — сказав пан Пляшкер, уважно простеживши, як стільниця повернулася на місце й щільненько вклалася на стіл.

— Отак! А тепер застелимо, — сказав Суботик і вже хотів був чепурненько застелити стіл.

— Ні, це зроблю я, — вихопився пан Пляшкер, якому чимраз дужче подобалося загадувати бажання. — Хочу, щоб стіл знову був гарненько застелений скатертиною.

Він з утіхою дивився, як скатертина легесенько майнула на стіл.

І. Петеліна. Ілюстрація до повісті П. Маара «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу»

— Любо глянути! — сказав пан Пляшкер. — А тепер я хочу, щоб не вмиватися самому, а щоб мене вмили! Та не такою ж холоднючою водою! Хочу, щоб мене вмивали теп

ленькою! Отак добре! А тепер хочу, щоб мене втерли. Та гар -ненько втерли! Отак, а тепер нехай мене поголять! О, а зараз — щоб я вже був одягнений!

Пан Пляшкер подивився на себе: він сидів скраю на ліжку в синьому костюмі.

— Та не в костюм! — вигукнув він. — Це занадто вже вро -чисто. Хочу, щоб костюм знову сховався в шафу! Убраним я хочу бути так. У мою білизну! Правильно! У мою червону картату сорочку. Дуже добре! А тепер мої плисові штани, брунатні, у рубчик. Отак. Тепер — ліву шкарпетку, праву шкарпетку й нарешті черевики. Дуже добре, просто чудово! Я в захваті!

Проте Суботик зовсім не був у захваті. Навпаки, обличчя в нього було вельми заклопотане.

— У чому річ? Я щось не так зробив? — спитав пан Пляшкер.

— Та ні, тату. Тільки чи помітили Ви, скільки вже цяток використали на свої бажання? Двадцять чотири. Двадцять чотири цяточки за дванадцять хвилин! Тобто дві цятки за кожну хвилину. Якщо Ви й далі загадуватимете бажання в такому темпі, то за чотири хвилини й тридцять секунд із мого обличчя щезнуть геть усі цятки. Може б, залишити кілька для поважніших бажань?

— Правда твоя, правда, — злякано сказав пан Пляшкер. — А я про це й не подумав. Тепер нам саме час запустити маши -ну для здійснення бажань, бо використаємо останню твою цяточку, а машина не працюватиме. (...)

— Треба негайно випробувати машину, — вирішив пан Пляшкер. — Я вже просто не витримую! Тільки що ж мені забажати?

Він поставив важіль на «увімкнено» та замислився. Лам -почка швидко швидко заблимала.

— Хочу цілу купу грошей, — сказав пан Пляшкер.

— А куди? — прошепотів Суботик. — Треба сказати, куди саме Ви замовляєте гроші, бо вони опиняться десь інде.

— А а! Хочу цілу купу грошей сюди, у цю кімнату!

Машина глухо загула, і червона лампочка перестала бли

мати. Пан Пляшкер роззирнувся. На столі коло машини лежала пятимаркова монета, якої там доти не було. На стільці він побачив двадцятимаркову банкноту, під столом на кили мі ще три.

— Оце й усе? — трохи розчаровано спитав пан Пляшкер. — Оце така купа грошей? — Він підняв із килима на підлозі під столом три грошові купюри й розглянув їх. — Три десятидо -ларові купюри! І що ж мені робити з американськими грішми?

— Це, безперечно, не все. Треба тільки пошукати, — сказав Суботик. — Ось, дивіться, у черевику сім монет по п’ят -десят італійських лір. А отут у книжці — сто рублів! А зазир -ніть у люстру — тут вісім швейцарських франків і десятимар -кова купюра! А отут у вазі — чотирнадцять динарів! Отож буде вам ціла купа грошей, треба лишень позбирати їх усі.

— Я вже бачу, що знову не дуже точно висловив своє бажання, — сказав пан Пляшкер. — Спробую - но ще раз: хочу, щоб отут на стільці стояв кошик для білизни, повний наших рідних грошей!

Машина знову глухо загула, лампочка заблимала — і враз на стільці перед паном Пляшкером з’явився повнісінький білизняний кошик дрібняків.

Пан Пляшкер розсердився.

— Знову не те! — забурчав він. — Хіба ж я можу піти до крамниці й розплачуватися за куплене дрібними грішми? Треба мені сісти й гарно поміркувати, щоб придумати нове бажання.

Він хотів стягти важелезний білизняний кошик зі стільця, але кошик перекинувся — тисячі дрібних монет порозкочу валися по всій кімнаті. Неприязно озираючи розсипані на підлозі дрібняки, пан Пляшкер промимрив:

— Тепер, Пляшкере, кидай усе та наводь тут лад!

Потім він став перед машиною для здійснення бажань і

мовив:

— Я хочу, щоб оцей дурний білизняний кошик зник із кімнати разом з усіма оцими грішми! Зараз таки!

Машина знову глухо загула й заблимала червоною лам почкою, білизняний кошик щез так само враз, як і з’явився, а з ним разом — усі марки, долари, рублі, динари — одне слово, геть усі ті гроші, що були в кімнаті.

Потім червона лампочка погасла й важіль, легенько клац нувши, автоматично вказав на позначку «вимкнено».

— Та що це знову таке? — роздратовано сказав пан Пляшкер.

— Мабуть, машина перегрілася, — мовив Суботик. — У та -ких випадках вона автоматично вимикається для перепочин -ку. Більше трьох бажань за такий короткий час неспромож -на виконати й найкраща машина.

— А скільки їй треба часу для перепочинку? — запитав пан Пляшкер.

— Цього ніколи неможливо визначити заздалегідь, — від -повів Суботик. — Десь так від дев’яти хвилин до дев’яти годин.

— Дев’ять годин? Ну, я не збираюся стільки сидіти над машиною і чекати. Ходімо десь поїмо. А поки повернемося, вона, може, устигне перепочити (...).

Якийсь час обидва мовчки йшли вулицею. Аж раптом Суботик зупинився.

— Дивіться, тату, там щось написано про «страви». Зайде -мо туди? — запитав він і прочитав по складах: — «Ви - шу - ка-ні стра - ви».

Пан Пляшкер поглянув на будинок і нерішуче похитав головою.

— Це буде занадто дорого для таких людей, як ми, — ска зав він за хвильку.

— Як то? У Вас же сьогодні всі кишені повні грошей!

— Сказати правду, у таких аристократичних ресторанах я ще ніколи не був. Для мене він аж надто шикарний, — при -знався пан Пляшкер.

— Занадто шикарний? Ну, то ми трохи пошикуємо, — сказав Суботик і шаснув за скляні двері. (...)

Кадр із кінофільму «Рудий П’ятачок»

(реж. Б. Вербонг, Німеччина, 2001)

Хоча в залі за багатьма столами сиділо чимало людей, було тут тихо. (...) Це таки справді був шикарний ресторан.

— Дивіться, тату, вони тут уже святкують Різдво! — ви -гукнув Суботик і показав на запалені свічки.

Кілька відвідувачів на мить перервали свою трапезу й зди -вовано подивилися на Суботика. (...)

Пан Пляшкер почервонів і швидко сів коло Суботика.

— Цить! — прошепотів він. — Не галасуй! Так не роблять!

— Як не роблять?

— Не розмовляють так голосно, — пошепки пояснив пан Пляшкер. (...)

Суботик підвівся зі стільця та із цікавістю роздивлявся відвідувачів ресторану.

— А чого це не можна розмовляти, як вони їдять? Хіба вони їдять вухами? — голосно допитувався він.

— Ц цить! — удруге просичав пан Пляшкер і силоміць посадив Суботика на місце. — Будь ласка, сиди спокійно!

Дуже шикарний офіціант у чорному фраку підійшов до їхнього столика так швидко, як йому лише дозволяла його шикарність.

— Чи можна поцікавитися, що привело вас сюди? — несхвально розглядаючи Суботика та його водолазний костюм, запитав він. — Якщо вам хочеться поплавати, то йдіть краще до міського басейну. А це ресторан.

— Ми знаємо, — зніяковіло сказав пан Пляшкер. — Ми... ми б хотіли трохи попоїсти.

— Трохи? Ні, дуже багато, — уточнив Суботик. — У мого тата є гроші. Хочеш подивитися?

— Годі, будь ласка! — звелів пан Пляшкер.

— Як Ви так хочете, — сказав Суботик та ображено замовк.

— Зачекайте хвилинку, — мовив офіціант і підійшов до іншого офіціанта. Вони про щось пошепотілися, раз у раз поглядаючи на Суботика та на пана Пляшкера.

— Мабуть, радяться про те, як нас непомітно витурити, — прошепотів до Суботика пан Пляшкер. — Ось зараз він нам скаже, що цей столик хтось замовив раніше.

Офіціант повернувся до них.

— На жаль, цей столик замовлено раніше, — сказав він. — Чи можу я запропонувати шановному панству пересісти за он той столик?

— Можеш, — великодушно дозволив Суботик. — Сподіваю -ся, твоє панство його вподобає. Бо цей столик такий маленький, нам і самим тут мало місця.

І він почав із цікавістю роззиратися: де ж те «шановне панство»?

— Та це ж він нас так величає, — прошепотів пан Пляшкер і підвівся.

— А, нас! А я і не знав, що я — «панство», — запишався Суботик і з підскоком подався за паном Пляшкером до неве личкого столика, що стояв у такій собі ніші, тому іншим від відувачам його майже не було видно (...).

Офіціант приніс два меню. То були просто- таки цілі книжки! Такі товсті, мов хрестоматії для восьмого класу середньої школи (...).

— Та ці карти — чудова страва! — сказав Суботик, коли офіціант тицьнув меню йому в руки, і хоробро відкусив шма ток «карти». — На смак добряча, тату! Натуральна шкіра з пергаментним папером! Бракує лише щіпки солі, — промим рив він, жуючи.

— Що - о ж ти оце робиш?! — нестямно закричав «шикар -ний» офіціант. — Як... як ти смієш?!

— Ох, я ж порушив правила, — знітився Суботик. (...) — То що ж я зробив не так? — спитав він. — А, згадав, згадав: я ж почав їсти меню руками, а треба було взяти виделку й ніж! (...)

— Ножем і виделкою?! Тільки цього бракувало! — розлю чено гукав офіціант.

— Ну, то що ж тоді не так? — уголос розмірковував Суботик. — А, вже знаю: ма -буть, це був десерт, а я їв його як закуску.

— То ти ще підніматимеш мене на глузи?! — заверещав офіціант і замахнувся на Суботика серветкою, що доти висіла в нього перекинута через руку.

Суботик зміряв його з голо ви до ніг уважним поглядом.

Кадр із кінофільму «Рудий

П’ятачок» (реж. Б. Вербонг,

Німеччина, 2001)

— Ні, — мовив він, — я тебе не підніму, ти заважкий для мене.

Аж тепер утрутився пан Пляшкер.

— Ти його не зрозумів, — пояснив він Суботикові. — Офіціант не те має на увазі. Він має на увазі, що, може, ти... хочеш водити його за носа, розумієш?

— За носа? Тут, у ресторані? Ну, якщо можна... — зрадів Суботик і підвівся.

— Тільки наважся! — пригрозив офіціант.

— А де ж тут можна важитися? Та й навіщо? — розгубле но сказав Суботик.

— Коли не вмієш пристойно поводитися, тобі тут нічого шукати, зрозумів? Нічого шукати!

— Як же це? Сам не даєш із тобою поволоводитися за носа, ще й кричиш, — сказав Суботик. — А ось що мені тут шукати, я справді не знаю. Хіба ти щось заховав?

— Не смійся, бовдуре, не смійся! — гукнув розчервоні -лий із люті офіціант і погрозливо підняв догори вказівний палець.

— Не бійся, я не сміюся. Мені й без сміху весело, — утихо -мирював його Суботик. — А ось тебе можна б трохи й посмі -шити, бо ти якийсь зовсім невеселий.

Тієї миті до розмови втрутився відвідувач, що сидів за сусіднім столом:

— Шефе, та витуріть нарешті цих двох типів у три шиї, а тоді принесіть мені мій паштет! Я вже двадцять хвилин чекаю!

Його дама енергійно підтакнула:

— Власне, як таких сюди пускають і ще й садять їх за стіл? — нервово мовила вона. — Я негайно поговорю з адмі -ністратором!

— Вам зовсім не треба звертатися до адміністратора, лас кава пані, я і сам із ними впораюся, — запевнив офіціант і вклонився.

— Пішли звідси мерщій, поки нас не вигнали силоміць, — сказав Суботикові пан Пляшкер і підвівся, збираючись іти. — Тут ми не дуже любі гості.

Офіціант кинувся за ними навздогін.

— Хвилиночку! — вигукнув він. — Ну ні, так просто ви звідси не вислизнете! За меню ви забули? Обидві карти кошту вали щонайменше тридцять марок.

Пан Пляшкер сягнув до кишені піджака та вклав у руку офіціантові цілий жмут двадцятимаркових банкнот.

— Ось, — мовив він недбало. — Купите собі нові меню. У золотій оправі й зі срібними аркушами.

Побачивши стільки грошей, офіціант витріщив очі.

— Може б, ви все ж таки зосталися? Отам спереду, здаєть -ся, вільний премиленький кутовий столик, — квапливо сказав він. — Не сприймайте так трагічно це маленьке непо -розуміння. Адже це був просто жарт, еге ж?

— Ні, дякую, ми йдемо! — звисока мовив Суботик. — Цей ресторан для нас занадто кошмарний.

— Шикарний, — виправив пан Пляшкер, і вони із Субо -тиком, задерши голови, покинули негостинний заклад.

Десь так метрів за сто попереду вони побачили край доро -ги ятку, де продавали ковбаски.

— Ви що, хочете там пообідати? — запитав Суботик, коли пан Пляшкер рішуче рушив туди.

— Дай лише мені поглянути, — відповів пан Пляшкер, зупинившись коло ятки.

— Чи не купили б Ви одну ковбаску? Доброго - предоброго вам вечора, — сказав продавець і всміхнувся панові Пляшкеру із Суботиком. — Я саме зібрався зачинятися. Щось не дуже торгується сьогодні ввечері. Як бажаєте, то кину для вас ще одну на гриль.

— Та он у вас є готові, — сказав Суботик.

— Е, ці вже пересохли, та й вони трохи припалені. Я їх і собаці своєму не подам, — відповів продавець.

Кадр із кінофільму «Рудий П’ятачок»

(реж. Б. Вербонг, Німеччина, 2001)

— Та нормальні ковбаски. Беремо дві, — вирішив пан Пляшкер.

— Справді? — вражено вимовив продавець (...) — Ну, якщо ви неодмінно бажаєте саме ці... Я можу продати їх вам трохи дешевше, — сказав продавець, зняв дві пригорілі ковбаски з гриля дерев’яними щипцями й поклав на дві картонні тарілки. (...)

Покинувши враженого продавця ковбасок, пан Пляшкер відніс тарілки до маленького столика біля ятки, поставив їх там, нахилився до Суботика й сказав стиха:

— Бачу, у тебе ще залишилися на обличчі дві цятки. Одну ми зараз використаємо. Ти ж пам’ятаєш чоловіка й жінку, що ображали нас у ресторані?

— Та звісно, — відповів Суботик. — А що?

— Увага! Я хочу, щоб усі страви, що замовлені й ще будуть замовлені тими двома, стояли тут перед нами на оцьо му столику, а там, у ресторані... — Він схилився ще ближче до Суботика й далі промовив йому на вухо.

— Добре, тату! Клас! — сміючись, вигукнув Суботик.

І враз з його обличчя зникла передостання цятка, а на столі перед ними де не взялося сім страв, супниця, три мілкі та чотири глибокі тарілки. Пан Пляшкер почав із супу з трюфе -лями, а тоді всмак порозкошував лососевим шніцелем у винній підливі. Суботик спочатку їв теплий паштет із качиної печінки із чебрецевим цвітом, а тоді перейшов до запеченої спаржі. Після куріпки з кучерявою капустою пан Пляшкер зробив коротку перерву, якою скористався Суботик, і сам поїв усі морожені персики в сиропі. Та пан Пляшкер тим не жу рився: він не менше від персиків полюбляв салат.

А за кілька вулиць звідти в ресторані клопотався офіціант, намагаючись виконати замовлення відомої вже нам подруж ньої пари.

— Чи ви знаєте, що ми чекаємо вже пів години? — люто пробурчав чоловік.

— Та де там пів години! Ми сидимо вже тридцять п’ять хвилин! — обурилася жінка.

— Ну, бачите, усяку добірну страву готують не за хвилину. А ви ж замовили кілька наших особливо вишуканих страв, чи не так? Але ваше чекання буде щедро винагороджене! — промовив офіціант.

Обоє нетерпляче спостерігали, як він підкотив до них не -величкий сервірувальний візок. Зверху на ньому стояла на підігрівальниці велика овальна таця, накрита високою сріб -ною кришкою.

Офіціант узявся за кришку обома руками й поволі, уро -чисто її підняв.

— То як, чи дуже забагато я наобіцяв? — запитав він і пе -реможно подивився на подружжя, сподіваючись оплесків захвату.

Та з виразу облич обох клієнтів офіціант помітив: щось негаразд! Він так і скам’янів: під срібною кришкою на велико -му срібному тарелі в бридкій приправі з кетчупу, гірчиці й майонезу плавали на двох розм’яклих картонних тарілках дві напівзгорілі ковбаски.

(Переклад Євгенії Горевої)

Запитання та завдання

1. Чому головного героя повісті звуть Суботиком?

2. Які прізвища мають інші герої та героїні твору? У чому їхня особливість?

3. До якого світу вони належать: до реального чи фантастичного?

4. Знайдіть опис Суботика. Чим привертає увагу його зовнішність?

5. Що особливого є в його поведінці?

6. Як Суботик ставився до пана Пляшкера? Чому він подарував йому машину для здійснення бажань?

7. Які бажання пана Пляшкера виконувала машина? Що саме у вас викликало сміх, коли ви читали про здійснення цих бажань?

8. Чому машина не завжди правильно виконувала бажання пана Пляшкера? До яких наслідків це призводило?

9. Чи можна вважати пана Пляшкера розсудливою людиною? А Суботика?

10. Як поводив себе Суботик у ресторані?

11. Чому Суботику не сподобався цей шикарний заклад? Як він його назвав?

12. Розкажіть, як пан Пляшкер і Суботик помстилися чоловікові й жінці, які образили їх у ресторані?

13. Чи хотіли б ви мати машину для здійснення бажань? Обґрунтуйте відповідь.

Сьомий розділ Остання цятка

Уранці наступного дня не Суботик, як завжди, збудив пана Пляшкера, а пан Пляшкер розколошкав Суботика своїм лементом:

— Ой лишенько! Ой горенько!

Суботик, кліпаючи сонними очима, роззирнувся по кімнаті. Пан Пляшкер, уже вдягнений, стояв коло машини для здійс нення бажань, тримаючи над нею кишенькове дзеркальце так, що в ньому відбивалась її внутрішня частина, і раз у раз скрушно хитав головою.

— Хоча я і нічого не тямлю в машинах... — почав він, помітивши, що Суботик прокинувся.

— Щира правда, — підтвердив той. — Я це зрозумів ще під час поїздки Вашим автомобілем.

— ...Але я добре розумію те, що оце бачу на власні очі: тут уже не можна нічого зробити, — вів далі пан Пляшкер. — Усередині все перегоріло й розплавилося!

— А може, нам залити оцтом цю машину, а тоді випробу вати ще раз? — сказав Суботик.

— Оцтом? Зазвичай машину змащують... — Пан Пляшкер завагався. — Машинною олією.

— Так, так, мабуть- таки, олією буде краще, — уголос розмірковував Суботик.

— То чим же заливатимемо? Оцтом чи олією?

— Найкраще буде залити й оцтом, і олією та всипати трохи солі, — запропонував Суботик.

Кадр із кінофільму «Рудий П’ятачок»

(реж. Б. Вербонг, Німеччина, 2001)

— Та це ж... це нічого не зарадить!

— Хтозна. А може, просто ніхто ще не випробував такого способу? Ви ж самі сказали, що з машиною вже нічого не вдієш. Отож ми більше їй і не зашкодимо. Гірше, ніж є, не зробимо!

— Правду кажеш, — погодився пан Пляшкер і подався на кухню.

Пані Моркван сиділа біля кухонного столу й снідала. Вона здивовано підвела очі, коли пан Пляшкер став у дверях.

— Ну, сьогодні Ви раненько схопилися, — сказала вона, жуючи. — І чого? Ви ж маєте відпустку.

— Еге ж, еге ж, — нервово відповів пан Пляшкер. — Мені треба оцту й олії. Ви не могли б позичити?

Пані Моркван на мить припинила жувати.

— Оцту й олії? — перепитала вона протягло. — Так рано? Хочете приготувати салат? То чого б Вам не зробити його тут, на кухні?

— Ні, який там салат! — квапливо сказав пан Пляшкер. — Я... я хочу зробити певну спробу.

Пані Моркван підвелася і, хитаючи головою, обійшла навколо столу.

— Спробу! Яку спробу? — спитала вона.

Замість відповіді пан Пляшкер лише ніяково знизав пле -чима.

— Ну, якщо вже Вам так дуже треба... Ось, візьміть, — сказала пані Моркван і подала йому пляшечку з оцтом і другу — з олією. Пан Пляшкер узяв їх і хотів був піти з кухні, але пані Моркван зупинила його. — А коли навідаєть ся Ваш приятель? — спитала вона. — Як приїде, то може спо кійнісінько зазирнути й до мене!

Кадр із кінофільму «Рудий П’ятачок»

(реж. Б. Вербонг, Німеччина, 2001)

— Я йому скажу, — відгукнувся пан Пляшкер, уже вихо -дячи. — Боюся тільки, що він найближчим часом не приїде.

— Він дуже чемний чоловік, — сказала пані Моркван, зачинивши за паном Пляшкером двері.

Суботик уже нетерпеливився:

— Ви все роздобули?

— Ось оцет, олія та сіль.

— Що ж, тоді вперед, — сказав Суботик, виліз на стіл, спо -чатку вилив у машину олію, потім оцет і нарешті сипнув у роз труб добру жменю солі.

Коли оцет розплився всередині корпусу, машина почала потріскувати, над нею злетіли іскри, і слабенько заблимала червона лампочка.

— Щось зрушилося з місця! — захоплено вигукнув Суботик. — Тепер загадуйте їй бажання, тільки швидко!

Пан Пляшкер схвильовано став перед машиною.

— Я хочу, щоб Суботик завжди... Ні, не так! Може, знов усе піде косо криво... Треба спершу випробувати, чи вона справді працюватиме. Отже: я хочу, щоб отут, на цьому столі, з’явилася стомаркова купюра!

Машина жахливо застогнала, загарчала й закректала, червона лампочка заблимала із шаленою швидкістю, і на столі справді з’явилася грошова купюра. Пан Пляшкер шви денько поставив перемикач на «вимкнено».

— Справжні гроші! Машина знову працює! — мало не під -скакував він із радощів. — Я так потерпав, що вона видасть не купюру, а якусь кучугуру абощо. Вона працює, яка краса!

Суботик оглянув гроші.

— Радійте, татку, та не дуже, — сказав він. — Щоб не зов -сім розчарувалися. Краще придивіться гарненько до цієї купюри!

— А що таке? Купюра як купюра, ніяка не кучугура, не... О господи, та це...

— Купюра в тридцять чотири марки! — закінчив за нього Суботик. — А за купюру в тридцять чотири марки ніде нічого не купиш, бо такої купюри насправді ж немає!

— Ось і кінець моїм радощам! — пригнічено сказав пан Пляшкер. — А проте спробую ще раз. Зроблю так, як учора. Загадаю їй ще щось!

Він знов увімкнув машину й сказав у розтруб:

— Я хочу, щоб отут на столі лежала купюра в сто марок!

Машина застогнала й завищала, потім він вимкнув її та із

жадібною цікавістю поглянув на стіл.

Однак там не було сподіваної купюри в сто марок.

Зате під столом лежав рятувальний круг.

Суботик зневірено похитав головою.

— Плавальний круг! Ну, це вже вона до решти зсунулася з глузду! — сказав він. — Найліпше буде викинути її на сміт ник!

— Ні! — не погодився пан Пляшкер. — Навіть як вона вже не виконуватиме жодних бажань, то принаймні видаватиме всілякі несподіванки.

Він увімкнув машину й сказав голосно та виразно:

— Я хочу, щоб моє крісло літало!

— Навіщо Вам здалося таке крісло? — запитав Суботик.

— Та не треба мені аніякого літаючого крісла! Я просто хочу подивитися, що вона тепер зробить, — пояснив пан Пляшкер і вимкнув машину.

Обидва втупилися поглядами в крісло. Та воно стояло не порушно. Вони роззирнулися по кімнаті. У ній нічого не змі -нилося.

— Може, вона цього разу взагалі не... — почав був пан Пляшкер. Аж це увагу його привернув гучний гамір на вулиці. Вони із Суботиком підбігли до вікна й визирнули надвір. Там край тротуару зібрався невеликий гурт людей. У центрі його стояв якийсь чоловік. Він щось збуджено говорив, вимахуючи руками. Пан Пляшкер відчинив вікно.

— Що там таке? Сталося щось? — гукнув він.

— Цей добродій каже, ніби його авто щойно поїхало кудись без нього! — сміючись, відгукнулася якась жінка.

— Іноді й таке буває, — мовив пан Пляшкер, не моргнув -ши й оком, і зачинив вікно. — Щоразу веселіше, — сказав він до Суботика. — Ану, лише забажаймо ще чогось!

— Не знаю, — завагався Суботик. — Адже невідомо, що з того вийде...

— Ну, щось та вийде, — не побоявся пан Пляшкер. — А може, вона тим часом прийшла до тями й знову працюва тиме нормально. Адже це так здорово! Увага! Я хочу, щоб тут у кімнаті з’явився розкішний сніданок!

І вимкнув машину.

У кімнаті нічого не сталося. Зате з кухні враз почувся зойк, а тоді поклик пані Моркван:

— Пане Пляшкере! Пане Пляшкере!

Пан Пляшкер метнувся на кухню.

— Це Ваша робота! — зустріла його безтямним криком гос -подиня. — Мабуть, знов одна з Ваших знаменитих несподіванок, еге ж? Ото Ви й хотіли замилити мені очі Вашим оцтом та олією, щоб знову встругнути якусь дитячу витівку, еге ж?! Пан Вівторакус ніколи такого не зробив би! Ніколи у світі!

— Та що ж... Чого ж... Я нічого не знаю, — заникувався пан Пляшкер.

— О, Ви, крім усього, ще й лицемір! — обурилася пані Моркван. — А що оце таке? А оце що, га?

Вона розчинила обоє дверцят кухонної шафи. Усі полички там були вщерть напхані вареними спагеті.

— Спагеті! — простогнав пан Пляшкер. — Тисячі варених спагеті!

— Тисячі? Ні, мільйони! — вигукнула пані Моркван. — Та це ще не все!

— Ще не все? Господи милосердний, а що ж іще?

— Що ще? А Ви ніби й не знаєте? — спитала пані Моркван.

— Авжеж, не знаю. Присягаюся! — прошепотів пан Пляш -кер.

— Ну ось дивіться на оці сюрпризи та тіштеся! — сказала пані Моркван і повисувала одну за одною всі шухляди кухон ної тумби: вони вщерть були наповнені теплим томатним соусом.

— Мені дуже прикро, — забелькотів пан Пляшкер. — Я справді цього не хотів... ох... не знав...

— Ви начебто й правду кажете, — мовила пані Моркван. Вона пильно подивилася на пана Пляшкера. — Адже Ви не вмієте брехати. Ви відразу червонієте, як жар. Ну, то я питаю, хто ж це наробив? Невже отой Робінзон?

— Та ні, безперечно, ні, — запевнив пан Пляшкер. — Це ніяк не він, бо він увесь час був коло мене. Та все одно ми допоможемо Вам усе поприбирати.

— Це дуже люб’язно, пан Вівторакус також допоміг би, — вдячно сказала пані Моркван.

І пан Пляшкер пішов до своєї кімнати по Суботика. Однак там він мерщій увімкнув машину для здійснення бажань.

— Звісно, це навряд чи допоможе. Та принаймні можна спробувати, — сказав він. — Хочу, щоб посеред кухні в пані Моркван стояла величезна каструля, а в ній — усі макарони й томатний соус із кухонних меблів! — Потім він вимкнув машину й пішов із Суботиком на кухню.

Пані Моркван уже бігла їм назустріч. Вона лише раз у раз хитала головою, неспроможна вимовити й слова.

— Я... я... Мені, мабуть, привиджується, — нарешті про -белькотіла вона й у пошуку опори прихилилася до плеча пана Пляшкера. — Ідіть лишень, заходьте сюди! Подивіться, що діється! Десять секунд тому його ще не було!

Пані Моркван тремтячим пальцем вказала на дерево, що росло посеред кухні. То була яблуня.

Суботик нагнув гілку й зірвав яблуко.

— Дуже практично — дерево просто в кімнаті, — зазначив він і надкусив яблуко. — Ох, смачне! Достигло! — сказав він, жуючи. — А де ж макарони? Їх також можна їсти?

Пані Моркван разом із Суботиком підійшла до кухонної шафи.

— Якщо ти їх любиш, — сказала вона й відчинила дверця та. — Ось, ось вони... тут... тут були! — приголомшено про стогнала вона, шпарко відсуваючи шухляду за шухлядою. — Порожньо... порожньо... порожньо! І тут порожньо! Ну, з мене досить, — несподівано додала вона й безсило впала на кухон ний стілець. — Мушу впоратися з переляком.

— А я — з яблуком, — незворушно сказав Суботик. І потяг пана Пляшкера геть із кухні. — Мабуть таки, буде краще, щоб Ви більше не загадували цій машині своїх бажань навмання. Ви ж бачите, що із цього виходить.

— А що хіба? Яблуня посеред кухні — то ж дуже практич -на річ, ти сам казав. Принаймні одне бажання я ще хочу їй загадати.

— Ну, то хоч загадуйте щось таке, щоб воно здійснювало ся на певній відстані звідси. Не тут, у будинку, бо тут воно занадто декого нервує, — порадив Суботик.

— Мені хотілося забажати щось добре для пана Вівтора куса, але ж невідомо, чи з того справді вийде щось добре! А що як він у всьому своєму одязі нараз опиниться у ванні з водою? Стривай но! Мені дещо спало на думку. Як звати того чоловіка, який замкнув нас на своєму горищі?

— Пан Амфібер.

Пан Пляшкер підійшов до машини для здійснення бажань, увімкнув її та сказав:

— Я хочу, щоб пан Амфібер цієї ж миті сидів у своїй ванні з водою! — Тоді вимкнув тріскотливу машину й сказав до Су -ботика: — Шкода, що я не можу бачити, як воно все там від -бувається! Але, мабуть, ми прочитаємо щось про це в завтраш ній газеті.

Суботик засміявся.

— Дещо Ви можете побачити вже зараз. Ваша шафа зник -ла!

Там, де щойно стояла шафа, тепер була прогалина.

— Шафа! Де моя шафа?! — несамовито вигукнув пан Пляш -кер. — Там увесь мій одяг! І всі ігри! «Кутики», «мюле», шашки, «братику, не сердься!». І мої шкіряні рукавички! — Він обернувся до Суботика: — Ти правду казав! Клята ма шина! Тепер хоч не хоч треба загадати їй ще якесь бажання. Я мушу повернути собі свою шафу, хоч би де вона була! Я хочу цієї ж миті стояти коло своєї шафи!

Суботик гукнув йому своє застереження, але було вже запізно! Пан Пляшкер десь подівся з кімнати.

— Ото дурість! Він же знає, що машина зсунулася з глузду! Ну, сподіваюся, усе вийде добре! — сказав Суботик і вимкнув машину. Тоді сів на стілець і став чекати.

За кілька хвилин пан Амфібер знову з’явився в поліцей -ському відділку.

— Я повинен зробити повідомлення! — ще у дверях гукнув він.

— А, це Ви! — непривітно сказав один поліцейський. — І яким своїм жартиком Ви нас сьогодні вирішили подражни ти?

— Я хотів би довести до Вашого відома, що в моїй ванній кімнаті стоїть шафа.

— А ми до чого?

— Річ у тому, що ця шафа належить не мені. Уявіть собі, у мою ванну кімнату поставлено чудову старовинну дубову шафу!

— І хто ж її поставив?

— Хто? Цього я і сам не знаю, я зайшов до ванної, а там, з доброго дива, — шафа!

— Тоді я так і не збагну, що ж Ви хотіли повідомити полі -ції.

— Хіба про таке не треба повідомляти? — здивовано спи -тав пан Амфібер.

— Коли у Вас щось забрали, тоді можете заявити в полі -цію, — пояснив поліцейський. — Та ще жодного разу я не чув, щоб хтось звертався до поліції, бо йому щось принесли. Бувайте здорові!

Якусь мить пан Амфібер стояв мовчки, сердито дивлячись на поліцейського.

— Ну, коли так, то дякую за шафу! — сказав він нарешті, повернувся й, веселий, пішов собі.

Суботикові довелося чекати дуже довго. Урешті-решт, коли він уже вирішив іти шукати пана Пляшкера до міста, рипнули двері будинку.

За хвилину пан Пляшкер зайшов до кімнати й відразу просто впав на ліжко — такий був стомлений.

— І що ж? Вдалий був Ваш похід? Були Ви коло шафи? — сипнув запитаннями Суботик.

— Отож щодо шафи. Триклята машина втелющила мене на якусь шафу. Замалим не переїхав мене потяг. А як я трохи оговтався від пережитого страху, капосна шафа ще й шуго нула вгору, і я, учепившись у неї, так і завис. Чого мені коштувало спершу з’їхати з неї додолу, а тоді ще й дістатися сюди! Добрих шість кілометрів подорожі! Отепер - то я покла -ду край забавкам із цією машинерією! Тепер вона в мене опи -ниться в бакові зі сміттям!

Суботик енергійно похитав головою.

— Бак зі сміттям не годиться, татку. Там її знайде сміт -тяр. А хто знає, що він із нею зробить? Краще занесімо її туди, де вона простояла не один тиждень, — на горище.

— На горище? А що, коли пані Моркван із цікавості почне поратися коло неї та ввімкне?

— Не бійтеся, не бійтеся! Ось погляньте сюди! — сказав Суботик, сміючись, відгвинтив важілець- перемикач, запхав до свого широкого рота й заходився гучно хрумати. — Не дуже смачно, надто відгонить горілим, — зазначив він, про ковтнувши. — Ну ось, перемикача немає. Тепер пані Моркван її не ввімкне.

— Може, віднести машину на горище зараз - таки? — роз -охотився пан Пляшкер. — Пані Моркван пішла скуповуватися, я щойно зустрів її на вулиці. Сприятливий для нас час!

— Про мене! — сказав Суботик, і вони вдвох, з натугою, зсунули машину зі столу, пронесли через усю кімнату й ко -ридор і доправили на горище.

Поставили машину на те ж таки місце, де вона колись стояла.

Уже в дверях пан Пляшкер востаннє зупинився й сумно озирнувся назад.

— Незабаром вона знову так припаде пилом, як тиждень тому. І що ж, власне, вона мені дала, ця машина для здійс -нення бажань? — запитав він. — Нічого! Ані автомобіля, ані грошей, нічогісінько! Я не став анітрохи багатший, ніж був.

Суботик засміявся та взяв пана Пляшкера за руку.

— Може, Ви загадували їй не ті бажання, татку, — сказав він. — Вам усе хотілося лише певних речей: багато грошей, авто, подорож на острів, смачної їжі. Може, треба було при думати інакші бажання?

— Інакші бажання? — Пан Пляшкер замислився. — А це правда, — сказав він. — Якби я забажав стати мужнішим, то був би тепер мужнішим без ніякої машини. Або чому я не забажав стати добрим водієм? Тоді б я просто наскладав би грошей і купив автомобіль. Але без машини для здійснення бажань я надто боязкий, тому ніколи не навчуся водити авто, — невесело закінчив він.

Суботик енергійно похитав головою.

— Це зовсім не так, — сказав він. — Ви тільки повсякчас думайте про слона.

— Про якого слона? — здивовано спитав пан Пляшкер.

— Про слона з віршика, якого я Вам зараз складу, — гор довито мовив Суботик. — Увага!

Де палкі бажання й сталі, там є успіх без машин, — й слон заграє на роялі, як захоче дуже він!

Пан Пляшкер не витримав — засміявся.

— Ти справді так думаєш?

— Авжеж. Ось, наприклад, чого б Ви забажали зараз, якби машина ще працювала?

— Я забажав би, щоб ти назавжди залишився зі мною, — не задумуючись, відповів пан Пляшкер. — Треба було мені забажати цього ще першого дня. Та я хотів спочатку довідатися, чи й ти на це згодний.

— Тепер уже запізно, — відповів Суботик. — А чого б Ви забажали собі ще?

— Щоб мій приятель Вівторакус більше на мене не гнівав -ся та знову мене навідав.

— А якщо він так образився, що вже ніколи до Вас не прийде?

— Ніколи? — злякано перепитав пан Пляшкер. — Це було б дуже погано. Сподіваюся, він незабаром одвідає мене знову. Я цього дуже бажав би.

— Так - так, Ви цього бажаєте, — сказав Суботик. — Та бажання Ваше марне без машини для здійснення бажань, еге ж?

— На жаль.

— Так, на жаль. А чому б Вам просто не піти до свого при -ятеля Вівторакуса й не сказати йому, що Ви негаразд із ним повелися і шкодуєте про це?

— Правда твоя. Але ж я не знаю навіть, де він мешкає...

— Ось бачите. Він Вас навідував частенько, а Ви навіть не знаєте, де він мешкає.

Пан Пляшкер замислився.

— Я вже не знаю, що й робити, — сказав він. — Якби була машина для здійснення бажань, я просто забажав би довіда тися його адресу.

Тепер замислився й Суботик.

— Може, у нього є телефон? Чому б нам не піти до най -ближчого телефона автомата та не пошукати в телефонній книзі, де саме він мешкає, пан Вівторакус?

— От розумна голівонька! Без тебе я б до цього й не доду -мався! — вигукнув пан Пляшкер і так швидко кинувся бігти сходами вниз, що Суботик ледве встигав за ним.

Пан Вівторакус здивовано аж рота роззявив, коли пан Пляшкер із Суботиком несподівано з’явилися перед дверима його будинку.

— О! Пляшкере, друзяко! — радісно вигукнув він. — Невже ти надумав провідати мене? Авжеж, ти зазирнув до мене! Хто б міг уявити!

— Я позавчора поводився, мов той блазень, бо так хвилю -вався... Я не мав на думці нічого такого... — заходився вибачатися пан Пляшкер.

— Ет, чого там!.. Кому воно в голові! Може, мені? Аж ніяк! Правда, пане Кулесе?

Але пан Кулес сидів у клітці мовчки.

— Я не знаю, що з ним, але він уже десь протягом години не вимовив ані слова. Лише раз сказав: «Добридень!» А він же перед тим говорив без угаву, — прошепотів пан Вівторакус.

— Мені здається, це пов’язано з машиною для здійснен -ня бажань, — сказав Суботик. — Вона вже з годину не працює.

Пан Вівторакус здивовано подивився на нього.

— Узагалі не працює? От шкода! Але, зрештою, дарма. Адже сам я не мав змоги розтулити рота, відколи пан Кулес заговорив, — сказав він. — А тепер пішли чаювати! Вип’ємо всі по гарненькій чашечці? Авжеж, вип’ємо! А тоді я відвезу вас додому. Та заразом і до пані Моркван можу зазирнути.

Коли вони всі гуртом увійшли до помешкання, схвильова на пані Моркван кинулася їм назустріч, потягла до кухні й вигукнула:

— Дерево! Оте дерево на кухні!..

— А що з ним? — спитав пан Пляшкер.

— Воно зникло! Пропало без сліду!

— Я так і здогадувався, — сказав пан Пляшкер.

— Але що мені тепер робити? Я ж хотіла спекти пиріг з яблуками. Уже й тісто поклала на деко! — бідкалася пані Моркван.

— Я можу хутенько роздобути трохи яблук, — запропону вав пан Пляшкер.

— Справді? Це було б дуже люб’язно, — оцінила пані Моркван.

— Та це і я можу зробити, — утрутився пан Вівторакус. — Я куплю яблук для пані Моркван.

— Так? О, це було б справді по приятельськи! — пані Морк ван уся аж сяяла. — Якщо дозволите, я буду вас супрово джувати. — Вона трішки зашарілась і квапливо додала: — Треба ж показати панові Вівторакусові, де продуктова крам ниця.

Вона зняла з гачка свою продуктову сумку та разом із паном Вівторакусом вийшла з кімнати.

Пан Пляшкер із Суботиком залишилися самі в кухні. Пан Пляшкер сів на кухонний ослінчик.

— Я все думав про те, що ти сказав мені на горищі. Про того твого слона, розумієш? Як на мене, ти маєш слушність, — мовив він. — У всякому разі, я дуже-дуже радий, що навідав пана Вівторакуса. Тепер я спробую здійснювати власні бажання самотужки. Без машини. Шкода лише, що ти не змо -жеш мені в цьому допомагати.

Суботик заусміхався та закивав хоботцем.

— А може, трішки в чомусь і допомагатиму, татку, — сказав він.

Пан Пляшкер від хвилювання зірвався на ноги.

— Чи означає це, що ти цього разу не підеш у суботу геть? — вигукнув він.

— Воно треба було б, але...

— Але?.. — завмер пан Пляшкер.

— Але я на мить уявив собі, якого коника Ви з машиною викинете, тільки - но її ввімкнете, — сміючись, сказав Субо -тик. — А тому я потайки дещо для Вас, тату, зберіг.

Пан Пляшкер аж тремтів із цікавості.

— Дещо зберіг? Що ж саме? Кажи врешті - решт!

Суботик скочив на ослінчик, де сидів пан Пляшкер.

— А погляньте- но, татку, отуди за моє ліве вухо, там Ви щось побачите! — Він відтягнув своє ліве вухо вперед і нагнув голову пана Пляшкера ближче до своєї. А сам так сміявся, що голова його вся трусилася.

Кадр із кінофільму «Рудий П’ятачок» (реж. Б. Вербонг, Німеччина, 2001)

— Тут... там... Таж там лишилася одна синя цятка! — закричав пан Пляшкер без тями від радощів.

— Авжеж, татку. Найостанніша. Як хочете, то загадайте їй виконати якесь своє бажання. Тільки обережно, не зробіть знову помилки!

— Не бійся, цього разу я помилки не зроблю, — сказав пан Пляшкер. Після невеличкої паузи він глибоко вдихнув і ска зав повільно й урочисто: — Я хочу, щоб Суботик назавжди залишився зі мною!

І тоді з - за вуха в Суботика враз зникла остання синя цятка.

(Переклад Євгенії Горевої)

Запитання та завдання

1. Які ще бажання пана Пляшкера виконує машина?

2. Чому саме ці бажання загадує пан Пляшкер? Чи можна їх назвати обдуманими?

3. Чи робить машина для здійснення бажань щасливим пана Пляшкера?

4. Прокоментуйте слова Суботика.

«— Може, Ви загадували їй не ті бажання, татку, — сказав він. Вам усе хотілося лише певних речей: багато грошей, авто, подорож на острів, смачної їжі. Може, треба було придумати інакші бажання?»

5. Чи погодився пан Пляшкер із Суботиком? Про що він жалкує?

6. Чи потрібна була насправді машина для здійснення бажань панові Пляшкеру?

7. Які свої бажання виконав пан Пляшкер без допомоги Субо-тика?

8. Яким було останнє бажання пана Пляшкера?

9. Чим головна ідея твору близька до головної ідеї твору Е. Т А. Гофмана «Лускунчик і Мишачий король»?

10. Чи погоджуєтеся ви зі словами Суботика:

Де палкі бажання й сталі, там є успіх без машин, — й слон заграє на роялі, як захоче дуже він!

ОСТРІВ ЗНАНЬ

За творами Дж. Толкіна було знято мультфільми та кінофільми, створено відеогру «Гобіт».

Подивіться мультфільм «Гобіт» і поділіться своїми враженнями під час бесіди в класі.

Розгляньте кадр із мультфільму. Яких персонажів Дж. Толкіна на ньому намальовано? Які ще екранізації творів письменника ви дивилися? У чому ви вбачаєте популярність кінофільмів і мультфільмів про гобітів?

Кадр із мультфільму «Гобіт» (реж. А. Ранкін і Дж. Басс, США, 1977)

«Гобіт» — поставлена ре -жисером П. Джексоном серія з трьох пов’язаних єдиним сюжетом кінофільмів, що є вільною екранізацією повісті Дж. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти». Трилогія складається з кінофільмів: «Гобіт: несподівана подорож» (2012), «Гобіт: пустка Смога» (2013), «Гобіт: битва п’яти воїнств» (2014).

Для творців кінотрилогії «Го -біт» відтворення дракона було складним завданням, оскільки він є дуже відомим літератур ним персонажем. В екранізації необхідно було задовольнити очікування глядачів і глядачок. Цікаво, що в кінострічці він набагато більший, ніж у творі, — 141,2 м. Смога вважають найвдалішим образом кінофільму.

Кадр із кінофільму «Гобіт» (реж. П. Джексон, США — Нова Зеландія, 2012-2014)

Подивіться другу частину трилогії. Висловте свою думку, чому Смог так сподобався глядачам і глядачкам.

Роздивіться епізод із кінофільму. Що відчув Більбо, побачивши

Смога?

* ^

ОСТРІВ ЗНАНЬ

Розгляньте таблицю. Яку інформацію в ній розміщено? Яка відсутня? Заповніть у зошиті таблицю. Дізнайтеся, які ще книжки про Суботика написав П. Маар. Чи хотіли б ви прочитати їх? Чим він вас зацікавив?

Книжка перша	Твори	Книжка друга
Книжка третя	П. Маара	Книжка четверта
Книжка п’ята	про Суботика	Книжка шоста

У книжках П. Маара реальне переплітається з фантастич -ним. Реальний світ — це передусім світ людей: пана Пляш -кера, пана Вівторакуса, пані Моркван, а фантастичний — світ Суботика, рудоволосого створіння, яке їсть дроти та здійснює бажання.

Заповніть у зошиті таблицю за твором П. Маара «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу». Намалюйте чарівний предмет чи фантастичну подію, яку описано у творі.

Реальне	Фантастичне

Якого фантастичного персонажа ви б запропонували автору додати у твір? Як би він виглядав? Яким би він був за вдачею? Як би ставився до пана Пляшкера та Суботика?

П. Маар — лауреат Пре мії братів Грімм і Премії Е. Т. А. Гофмана.

Ви вже знайомі з творами братів Грімм і повістю - каз -кою Е. Т. А. Гофмана «Лус-кунчик і Мишачий король».

Як ви думаєте, чому П. Маару було присуджено саме ці літературні премії?

Розгляньте ілюстрацію. Яким зображує автор свого героя? Чи вдалося йому, на вашу думку, передати вдачу персонажа?

УЗАГАЛЬНЕННЯ

1. За допомогою уявного мікрофона розкажіть, яка із запропонованих книжок (с. 188) вам сподобалася найбільше та чому. Чи зацікавилися ви цими книжками? Чи плануєте їх прочитати?

2. Визначте основні ідеї творів, які ви прочитали в цьому розділі.

3. Визначте правильну відповідь.

Фентезі — це

А фольклорні та літературні твори, у яких діють казкові персонажі

Б це літературні твори, дії яких відбуваються у вигаданому світі, сповненому надзвичайних чудес В літературні твори, автором яких є Дж. Толкін

Г кінофільми та мультфільми, у яких діють фантастичні персонажі

Д твори, у яких основним художнім прийомом є гіпербола

4. Назвіть автора поданих поетичних рядків.

Сьогодні все для мене є чудове:

Гляджу сьогодні я крізь скло любові.

А Й. В. Гете Б Г Гейне В Дж. Кітс

Розкрийте зміст цих рядків.

5. Продовжте речення: «Мені подобаються (або не подобаються) твори в жанрі фентезі, тому що...»

6. Продовжте речення: «Більбо — справжній герой, тому що ...»; «Пан Пляшкер полюбив Суботика, тому що...»

7. Виберіть для цитатника вислови героїв чи героїнь запропонованих книжок. Обґрунтуйте ваш вибір.

8. Дайте письмово розгорнуту відповідь на запитання: «Чи хотіли б ви мати такого друга, як Суботик?»

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДО ПІДРУЧНИКА

1. Роздивіться «хмару» слів. Визначте, до якої теми вона створена. Поясніть, чому в ній використані саме ці слова. Які слова ви додали б до цієї «хмари»?

2. Розгляньте фрагменти з мультфільму та кінофільму. За якими книжками їх створено? Які сюжети відтворено у цих фрагментах?

3. Визначте, кому належать подані слова.

А «— Ми пливли на кораблі, а потім причалили до острова, але то був не острів, а рибина, і вона пірнула в море, і ми стали тонути...»

Б «— Я шукаю когось, хто б узяв участь у пригоді, яку я саме влаштовую, але дуже складно знайти кого-небудь».

В «— Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани».

Г «—Тепер я знаю, що ти — Людина і вже не дитинча. Віднині джунглі справді закриті для тебе».

Д «— А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде».

Е «— Ой, звичайно, Ви ж мене ніколи не бачили, але, по правді, немає на що дивитися через ці веснянки».

Назвіть основні риси характеру героя або героїні, яких ви визначили за їхніми репліками.

4. Продовжте речення.

«Падчерка — добра і роботяща, а її сестра —...»

«Мауглі покинув джунглі, тому що...»

«Саджо та Шепіен вирушили до міста з метою...»

«Більбо — справжній герой, тому що ...»

«Марі та Лускунчик перемогли Мишачого короля, тому що

вони...»

5. Визначте, яка інформація в цих реченнях є хибною

А «Донька Дроворуба» — це народна французька казка. Головна героїня казки Маріон досягла своєї мети завдяки наполегливості, вірності своєму коханню, допомозі сестер».

Б «У легендах про Синдбада-мореплавця описано його надзвичайні пригоди під час подорожей до далеких країн. А всього таких подорожей Синдбада було сім».

В «Мюнхаузен — вигаданий персонаж. Його придумав англійський письменник, історик Распе».

6. Назвіть автора поданих поетичних рядків.

Линь, дзвени, знайди той дім,

В квітах сад зелений

І троянду перед ним

Привітай від мене.

А Й. В. Гете Б Г Гейне В Дж. Кітс

7. Визначте, якими словами передає Дж. Кітс головну думку у вірші «Пісня Ельфа»

А «Годі сліз! О, годі сліз!

Іще заквітнуть поле й ліс!»

Б «Вгору, вгору глянь! Дивись:

Там, де віти заплелись,

У яскравих пелюстках Тріпотить маленький птах...»

В «Тонуя в синій неба край!

Прощай! Прощай!»

Визначте подані поняття.

8. Опис природи, який допомагає уявити місце події, відображає почуття, душевний стан автора/авторки твору та ге-роїв/героїнь, —

А портрет В пейзаж

Б інтер’єр Г сюжет

9. Прозовий твір, великий за обсягом, складний за будовою, у якому широко охоплено життєві події, розкрито історії ге-роїв/героїнь протягом значного часу, — це

А повість-казка В роман

Б повість Г казка

10. Середній обсяг; часто відкритий, незавершений фінал; кілька головних героїв/героїнь, характеристика їхніх почуттів — це ознаки

А казки

Б роману

В повісті

Г ліричного героя

11. Напишіть есе «Моє ставлення до героя чи героїні» (за власним вибором), «Який із творів зарубіжної літератури в цьому навчальному році справив на мене найбільше враження».

12. Заповніть у зошиті лист самооцінювання, який допоможе вам краще визначити власну читацьку компетентність.

Я самостійно та свідомо обираю книжку для читання.

Я виділяю певний час для читання.

Я читаю весь відведений час.

Під час читання я перевіряю, чи все розумію.

Я можу порадити друзям прочитати книжку й обґрунтувати свою пораду.

 

Це матеріал з підручника "Зарубіжна література" 5 клас Богданець-Білоскаленко 2022